Донбас - частина нашої країни. Своїми спогадами ділиться викладач кафедри МПІГ Ворона Н. О.

Гостро відчула запах пилу, бензину і мазуту: дорога ж перед самими вікнами. Для когось це просто неприємний запах, що змушує закрити ніс і обурено зачинити вікна. А я вдихаю на повні груди до болю знайомий запах, і мені уявляється Донбас: його тверді, наче заасфальтовані, пильні ґрунтові дороги, далекі й близькі шахти, вкриті заводським брудом фасади будинків, заводи, заводи... А ще люди. Люди, що не знають спочинку, їхній стомлений вигляд, їхні загрубілі й засмаглі руки, які не відмити жодним з розрекламованих засобів. Бо це відбиток десятків років тяжкої праці, цей відбиток не тільки на руках – він у душах тих людей.
Ще здалеку впізнаю шахтаря по очах, що для необізнаної людини здаються нафарбованими – це залишок вугільного пилу. Ніколи не заздрила нікому, а надто шахтарям, навіть тоді, коли вони мали пристойний заробіток і могли інколи дозволити собі пожити як „білі” люди... Чи є в світі такі гроші, що варті людського життя? Особливо коли це життя близької людини.
Ці люди точно знають, що жодними компенсаціями від держави не повернути з того світу батька, сина... Знають, бо щодня спускаються у те пекло, усвідомлюючи, що це може бути востаннє. І хтось залишається там назавжди. Я не була жодного разу в шахті, але достатньо того, що мені відомо про смерть мого 40-річного дядька, чиє обличчя довелося збирати
докупи по шматках після вибуху метану...Такі от вони – шахтарські гроші. Тож чи є чому заздрити?

Місто закінчується і починається степ. Сухий донбасівський степ, що пахне гірким полином , де трава вже в середині літа така вицвіла, що здається, ніколи й не була зеленою. В тамтешніх селах велике щастя – мати садибу недалеко від води, бо якщо хочеш бути з врожаєм, то поливати доведеться навіть картоплю. А ті, кому „пощастило” жити на узвишші (по-донбасівському „на скелях” ), змушені возити воду залізними бочками вгору по кам’янистій дорозі, іноді долаючи з тим вантажем не один кілометр.

Серпень. І одвічна серпнева спека... Спека влітку в Донбасі – це взагалі звичне явище. Здається, що повітря зупинилось і заснуло надовго. В обідню пору ви не станете босою ногою на розпечену сонцем дорогу. В серпневих садах жовкне і облітає листя з дерев. Незбирані вишні не гниють, а сохнуть просто на дереві – зривай і відразу кидай в узвар... Пригадався мій давній приїзд сюди.

– Чи то ж немає, Наталко, для тебе кращого курорту, як оце? В гості приїхала?

– Ні, не в гості. Я приїжджаю сюди додому.

Так, Донбас – це моя друга батьківщина. Така далека, така часом незрозуміла мені самій. Але батьківщину, як і матір, не вибирають. Саме тому, мабуть, я й досі люблю Донбас, попри те, що переважно не поділяю поглядів тамтешніх мешканців. Мені часто болить і те, що бездумно роблять зі своїм краєм вони самі, і те, що роблять із ними ті, хто цинічно бреше, маніпулює,
підігріваючи ненависть. І я щиро сподіваюся, що настане час, коли спаде полуда з очей моїх далеких земляків, і на просте питання «Звідки ви?», вони, опинившись за кордоном, все частіше відповідатимуть не «Донбас», а «Україна».

Ясинівка

Так ясно пригадалося мені
Село донбасівське, бабусина домівка,
Тепер здається, що було це уві сні –
Село з ім’ям чудовим Ясинівка…
Мабуть, тому виною ясени,
Чому село так поетично зветься…
Було це все давно, ще до війни,
Як зараз, ясинівці, вам ведеться?